Що об’єднує усіх генеральних прокурорів України? Юридична освіта? Чи може особливо зухвалий цинізм? Спостерігаючи за Медведьком, іноді думається, що вже краще б був Піскун. Без ілюзій, знаєте, жити легше.

Про аж занадто гучне мовчання щодо всіх резонансних справ – це вже навіть не смішно. Вибори 2004 року були фальсифіковані чи ні? Ющенко був отруєний чи правий був Степан Гавриш – не треба було суші їсти, га?… Прокуратура щось робить, але те і так, щоб не зачепити нікого, принаймні, до моменту перетину ними державного кордону України.

Дістали! Бажання судді закрити від преси, а значить і від суспільства процес у справі Гонгадзе ще якось можна зрозуміти. Менше народу в маленькому і не пристосованому для відкритих слухань, тим більше можливості провести пані (чи панну?) Феміду „поміж крапельками” політичної доцільності.

Суддя іде на зустріч кожному проханню підсудних. Звісно, можна погодитись: спалахи фото- й світло телекамер настільки погано впливають на їхній стан здоров’я, що це не йде в жодне порівняння з тим, що пережила за понад п’ять років Леся Гонгадзе, мама нещасного Гії…

Офіцери-убивці майже п’ять років спостерігали за тим як згорьована жінка, втративши сина, шукає сина й правди, і в них не знайшлося „здоров’я”, зателефонувати їй і висповідатися. Вони жили своїм звичайним ментовським життям – ходили на службу, пили горілку по святах… Чому народний суд виконує їхню волю, а не пані Лесі?

А Генпрокуратура ще й наполягає – нібито існують „документи і особи, яких не можна допитувати у відкритому режимі”. Спеціально перечитав закон „Про державну таємницю”. Там чорним по білому написано, що „не відноситься до державної таємниці інформація „про факти порушень прав і свобод людини і громадянина, про незаконні дії органів державної влади… та їх посадових осіб”.

Погодьтеся, важко припустити, що кати Георгія обговорювали з ним „зміст стратегічних і оперативних планів бойового управління… державні запаси дорогоцінних металів… директиви, вказівки делегаціям і посадовим особам з питань зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності” etc.

Ні прізвища Кучми, Литвина, Кравченка, ні їхня брутальна лайка, ні вирішення бізнес-питань, про що відомо з т.зв. „плівок Мельниченка”, не можуть бути підставою для закритого розгляду справи про вбивство журналіста „Української правди”.

Тим більше, що Леся Теодорівна заявила, що у матеріалах справи немає документів з грифами секретності. Їй вірю більше, ніж наступнику Піскуна.

Версiя для друкуВахтанг Кіпіані, “Контракти” (лютий 2006)